Захисникам української мови присвячується

Мово рідна,слово рідне
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Тілько камінь має.
(Тарас Шевченко)

         Сьогодні час поговорити про українську мову.Чи можуть якісь закони її вберегти? І чи справді є небезпека для її зникнення?

         Були часи коли українська еліта, вчені, представники культури, що становлять кістяк української духовності, спілкувалися та листувалися російською. Це Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський. Їхні твори написані українською мовою, хоча мова їх оточення була не такою. 

         Українську мову зберегли селяни, прості жінки та чоловіки, що народжували по десятеро дітей, працювали з ранку до ночі в полі, але повертаючись - співали.

 Саме українська жінка, що з перших днів народження наспівувала дитині колискові, розповідали казочки та вчила подоляночки, зробила найбільший внесок у збереження української мови. Жінки були і залишаються оберегами української народної творчості, що передають свої знання дітям.

   В цьому мене переконало вчорашнє несподіване знайомство з однією жінкою. На вечірній прогулянці до мене підсіла жінка, яка нічим особливим не вирізнялася. Ми розговорилися і виявилося, що вже понад 30 років вона проживає із своїми дітьми у Росії, під Воркутою. Найбільше мене здивувало відсутність російського акценту. 

- Ви розмовляєте абсолютно "чистою" українською мовою, - зауважила їй я. 

- А що тут дивного? Я спілкуюся із своїми дітьми в Росії тільки українською мовою. 

-Як? Вони знають українську мову? (Четверо дітей народилися в Україні, але не проживали довгий час).

-Так, вдома ми розмовляємо тільки українською.Крім того у нас є українські телеканали, велика домашня бібліотека, гурток української творчості. Навіть мої внуки трохи розмовляють українською, - відповідає жінка.

І тут мене осінило! Який захист української мови сильніший: "паперові закони" чи історична пам'ять? Що буде коли кожен українець навчить передавати свою мову дитині так, як ця проста жінка, яка до слова, працює на заводі. Чи загрожує нам щось тоді?

Я впевнена, ні. Людська пам'ять, особливо на прекрасне, дуже сильна. А прекраснішого почуття ніж звучання рідної для тебе мови бути не може. Саме це змушує сотні українців, яких доля розкидала по всьому світі, мріяти хоч раз повернутися до України, аби побачити синє небо, жовтий лан достигаючої пшениці та почути щебіт дітей, які приспівують на ганку:

Іди, іди дощику,
Зварю тобі борщику
В полив’янім горщику,
Іди, іди дощику,
Цебром, відром, дійницею
Над нашою пшеницею (пашницею)!
Іди, іди дощику,
Зварю тобі борщику.

Більше про витоки української мови читайте "Будь особистістю - розмовляй українською" 

Декретна відпустка по-українськи

- Ким ви працюєте?

- Я – фермер.

- У вас є діти?

- Слава Богу, народилося 15, вижило 9.

- Ваша жінка працює?

- Ні, вона сидить дома, в декретній відпустці.

- Зрозуміло. Як вона проводить свій день?

- Вона встає о 4 ранку, приносить воду і дрова, топить піч, готує сніданок і прибирає в хаті та на дворі. Потім вона йде на річку і пере. Далі йде з молодшими дітьми торгувати на базар. Потім вона купує все необхідне для дому і готує обід.

- Ви обідаєте дома?

- Ні, жінка приносить мені обід в поле, це приблизно за 3 кілометри від хати.

- А потім?

- Вона залишається зі мною, прополює бур’ян, а потім поливає город.

- А що Ви робите?

- Я мушу йти в село обговорити справи й випити з друзями.

- А потім?

- Повертаюся додому на вечерю, яку приготувала жінка.

- А після вечері вона лягає спати?

- Ні, я лягаю спати, а вона години до десятої закінчує справи по господарству.

- Здається, Ви казали, що ваша жінка не працює?

- Звичайно, не працює. Я ж казав вам – вона сидить дома, в декретній відпустці.

Кожна жінка має знати права, які надаються їй під час вагітності та пологів

Жіноче кохання, як політ метелика

Передмова:

Бідний нічний сірий метелик сидів у темному вогкому льоху, за бочкою з капустою. Сидів він сумно, стуливши свої темні крильця. Метелик на своїм недовгім віку ще не бачив світла, душею тільки чув, що десь є сторона краща, ясніша, ніж його рідний льох. Якось прийшла служниця по капусту до льоху та й поставила свічку якраз навпроти метелика. Боже, яким величним, блискучим, повабним здалося метеликові те світло! 

      Хто ж бачить смерть у сяєві? Воно горить, миготить, міниться, - там світло, там життя! Метелик летить все ближче, ближче до згубливого світла…І от влетів він у самий полумінь. Трісь! Оце ж йому й смерть! Свічка спалахнула, а далі знову почала горіти з такою самою ясністю, як і перше…

      Те світло спалило його, але він рвався на простір! Він шукав світла!

«Метелик»

Леся Українка

      Звичайно, кожен по – своєму зрозуміє дану історію, в кожного буде власна аналогія та висновки. Для мене особисто це історія жіночого кохання в загальному вигляді. З раннього віку дівчаток готують до  майбутнього кохання. Їм читають казочки «Попелюшка», «Дюймовочка», «Білосніжка» та інші, де в кінці обов’язково передбачена зустріч з принцом. Останнім часом науковці все частіше переймаються ідейним змістом дитячих казок. Вчені вказують, що саме казки, прочитані в дитинстві, сприяють виникненню насильства над жінкою та змушують маленьких дівчаток підсвідомо засвоювати роль жертви.

      Пригадайте: Попелюшка терпить свою мачуху та сестер, виконує брудну роботу, але несподівано їй щастить – у неї закохується принц. Він шукає її та знаходить. Ура!Таким чином дівчинку примушують засвоїти наступне: терпіти – це нормально, допустимо, правильно. Все одно появиться принц, який врятує мене з цієї халепи. Він забере мене в своє королівство, де всі будуть раді мені. А мачуха та сестри хай подавляться від  заздрості!

     Дюймовочка – ще одна страждальниця, яка терпіла жабу, мишу та надокучливих кавалерів. Дюймовочка майже не робить спроб, аби щось змінити у житті – вона покірна, чесна та готова страждати все життя. Дана казочка сприяє виникненню наступної дитячої установки: приймати роль, яку тобі вготовано, бути пасивною, чекати щасливого  випадку, який може трапитися, а може і ні. Дюймовочці також пощастило – в гарній казковій країні її чекав ельф. Він ледве не втратив розум від краси Дюймовочки, коли побачив її. Знову Happy End!

         З Білосніжкою ще більш романтичні обставини – її життя врятоване завдяки чоловіку, тобто без нього  вона так би і залишилася мертвою, в скляній труні! Установка:страждання варте того, коли в кінці тебе чекає кохання. Дані казки зображують жінок як злих суперниць, що й тільки переймаються лише двома речами:

1.   Чи немає більш красивішої за мене?

2.   Як  закохати в себе якогось принца?

      Все було  б не так погано, якби дівчатка не переносили б очікування принца та щастя, пошук казкової країни у реальне життя. Але прочитавши дані казочки, які у багатьох  були улюбленими в дитинстві, вони продовжують пошуки принців на білому коні. У жінок, що виросли на казочках, життя майже не складається. 

     Чому? Казки вчили дівчаток терпіти і пристосовуватися, обмежуючи власні бажання та інтереси. Жінка шукає не себе, а принца, на якого покладає всі надії на власний порятунок.  Буває  вона його знаходить. На її думку він такий, як пишуть у казках: сильний, чесний, справедливий, добрий, мужній і головне буде кохати її все життя.   
   А  вона готова заради його кохання на все. Психологічно казки   вже підготували її терпіти, страждати, чекати. Таке кохання схоже на політ метелика, що  летить на світло: він рветься на простір, він шукає світла, а знаходить смерть. Будьте обережні, не читайте казки на ніч, особливо своїм донечкам…

"Любаска мого чоловіка" - історія про те, як жінка пережила зраду коханого чоловіка

Кілька секретів, як зробити свою творчість брендом (сексуальним)

   

       Стара мудрість з інтернету: "Скажи щось про секс і люди до тебе потягнуться" завжди працює. Тому навіть яскраві особистості не нехтують цим правилом. Епатажна письменниця, музикантка та телеведуча Ірена Карпа при своїй посередній зовнішності не соромиться презентувати свою творчість через власне тіло в журналі "Playboy".

   Як на мене, це журнал у якому кожна жінка має можливість виглядати сексуально, незалежно від того яку зовнішність вона має. Але для Ірени стилісти підібрали дуже влучний образ - провокаційний, грубий, дещо вульгарний. 

     Образ влучний не тому  Ірена така.  Скоріше таким є  стиль творчості письменниці, який повністю оголений. Без прикрас, сентиментів, жорстко, на межі непристойності, вона описує життя і людей такими, якими вони є.
      У скандальній книзі ”Добро і зло”, в якому авторка розповіла про життя в містечку Яремча Івано-Франківської області, про школу, своїх друзів і родичів, Ірена так пише про вчительку математики: ”Юлія Марківна була однією із тих залізних леді з фіолетовим волоссям, над котрими не владний час. У неї в роті можуть випадати зуби — ”шінуш на кошінуш” — і додаватися роки в її паспорті, сама вона все одно залишається незмінною. Страшною і загрозливою”.

        Ну як тут залишатися байдужим? А це лише маленька провокація, за решту правди вона отримала звання "Заслужена курва України". Справедливе звання чи ні - вирішувати Вам. Як на мене несправедливе. Вона просто жінка, яка мислить і пише без словесних прикрас. То ж чи варто називати за це огидними словами. А фото гарні та  відверті, як і сама Ірена:

В Україні  "дослідили" жіноче тіло

УРОК З ДИТИНСТВА

Всі ми колись були дітьми. 
Кажуть, поганий той вихователь, який не пам'ятає свого дитинства. Тож і я, коли мої діти щось зроблять не так, пригадую своє дитинство. 

Коли мені було всього 11 місяців у мене появилася сестричка Валя - і я не згадаю жодного дня без неї. 

Ми дуже любили втікати з доми - через дві вулиці жив ветеран війни, в якого не було однієї ноги. Нам було дуже цікаво розглядати його і думати, як це так що в людини тільки одна нога. 

Мені чомусь здавалося, що одного дня ми прийдемо і нога виросте. Він не мав змоги ходити і ми приходили розповідати йому новини.

   Ще ходили до сліпої жінки Ганні, вона знала багато українських пісень і гарно співала. Мама завжди знала де нас шукати. Коли ми затримувалися або йшли без дозволу, вона приходила з різочкою, призначеною для одного місця. 

  Тоді ветеран ставав на свою єдину ногу, незграбно тримаючи милицю та прикриваючи нас, казав : "Люба, ти не смій їх бити!Чуєш? Дітей бити не можна!"

З того часу я зрозуміла раз і назавжди, що дітей бити не можна. Так сказав Ветеран Війни. Сліпа Ганна також нас  часто виручала: ми ховалися за її спину, а вона намагалася перевести розмову з мамою на якусь іншу  тему. 

З того часу минуло багато років. Але доброта цих людей не забувається. Маючи інвалідність, важке життя, вони не озлобилися на людей і світ, вони зуміли зберегти в своєму серці людську доброту та тепло, від якої  крізь роки стає  на душі світло...

А сучасним батькам не завадило б мати більше віри у своїх дітей: 

Вся правда ( гірка та малоприємна)  про українських татусів