"Знову буйно квітне черемшина"

       В ресторані було гамірно та людно - це був вечір першого січня. Святково прибрані  гості, що прибули до Івана -Франківська з усієї України, пили карпатську горілку, від якої швидко хмеліла голова. 
Горілка швидко робила їх розкутими, готовими до шаленства, до різних вчинків, від яких потім буває соромно.

  - "Музику! Музику!" - вигукували підтоптані чоловіки, огрядні тітоньки і геть молоденькі дівчата. Їм хотілося руху, виходу назовні тієї енергії, яка розпирає захмелівшу людину.

    Незабаром до зали увійшов стрункий хлопець, і не довго мудруючи біля звукової апаратури, заспівав "Червону Руту", потім  "Марічку", "Черемшину".
   У нього був неймовірно гарний голос. Величні  Карпати, древні гуцули та бойки, традиції західного краю, - все це озвалося з його пісень чарівними мелодіями. 

   Мова кохання,  смутку за чимось незвіданим, потаємним, але чистим та світлим, проникала у мою свідомість. Це була хвилина, коли розумієш: ось цю мить ти пам'ятатимеш  все життя.

- Ей, бандеровєц! А ну спой шо то нармальноє! - гості з Одеси явно не були вражені талантом хлопця.
-Да повєсєлєє давай! Ми плясать хотім! Сердючку давай! - кричали невдоволені одеські мачо, гупаючи ногами.

Музика стихла. Хлопець поник, подивився у вікно, подумав:
- Панове, я не співаю Сердючку, - сказав він голосно у мікрофон. 
Обличчя тих, хто вимагав веселощів,  наповнилося злобою. Один із них встав із -за столу і підійшов до музиканта. 
    Мені не було чутно їх розмови, але я бачила, що вона була різкою і неприємною. Через кілька хвилин діалогу, хлопець встав, одягнувся і вийшов на вулицю.  Він зник у синій темряві  зимового вечора, і для мене скінчилася казка.
    Молоденькі дівчатка з Києва швидко  знайшли флеш- пам' ять з піснями типу : "Оливьешку ложим в рот, получаем бутерброд" і т.д. 
Ресторан наповнився важким тупотінням  п'яних людей, хвацькими вигуками та недолугими  пританцьовками.
     Вийшовши на вулицю, де було чутно стрілянину новорічних салютів,  я  невільно почула розмову гарненької дівчини по телефону: "Да он всех достал своей заунывной черемшиной. Карпатский мудак!"

 І синій новорічний вечір  з білим пухнастим снігом, вже не здавався таким романтичним...

 














Читайте довго заборонені  до друку в Україні  «Подорожі по Північних Карпатах»  австрійця Бальтазара Гакета - де українці (чоловіки та жінки)  зображуються як розпусники, що мають злодійкуватий характер: "Краса по -гуцульському" - стаття з найбільшою кількістю переглядів на сайті Жінка -Онлайн

Жебрачка

    Подавати жебракам милостиню прийнято та милосердно.Люди кидають гроші навіть не задумуючись, яку "ведмежу послугу" роблять вони для цієї людини та й світу в цілому.
       
     Хтось скаже - не ділитися це гріх або жадібність. Хтось скаже - це егоїзм та цинічність. Але, кидаючи копійки у чужу долоню, ніхто не задумується про те, що своїм вчинком ми  лише збільшуємо кількість жебраків у цьому світі. І стають люди жебраками не завжди тому що, у них не має грошей.
   
    Часто ними стають ті, хто не хоче працювати. А ще частіше жебраками просто прикидаються. Часто це кримінальний бізнес і жебраки у ньому дійсно жертви, яких навмисне калічать. Жебраки - діти відмовляються брати їжу, бо їм потрібні гроші на наркотики чи клей.

       А тепер давайте задумаємося про те, що буде коли одного дня  у всьому світі, люди припинять давати милостиню... Жебраків  просто не стане. Жебрацтво як  соціальне явище зникне, бо люди зрозуміють, що грошей чекати немає від кого і  треба розпочинати  нове життя.

      Коли ми даємо гроші  безпритульним - ми не даємо їм жодного шансу стати особистістю у кращому розумінні цього слова. Група американських психологів провела цікавий експеримент з жебраками. Бездомним, що не мали житла, роботи, грошей запропонували нормальні людські умови. Кожного влаштували на роботу, дали пристойну суму на прожиття, забезпечили житлом. Але результат був цілком очікуваний - через короткий час жебраки повернулися до звичного для них "вуличного" життя. Жоден з них не скористався можливістю змінити своє життя. Сидіти з простягнутою рукою виявилося набагато легше, чим працювати та ставити життєві цілі. Їх  мислення та спосіб життя може змінити тільки той момент, коли зникнуть дармові гроші. Давати гроші  бездомним дітям взагалі гріх, бо допоки ми даємо дітям, їх будуть використовувати. Краще нагодувати.

      Особисто я неодноразово чула розповіді про жебраків, яких привозили на роботу в "Лексусах". Але ніколи не здогадувалася, що бабця, якій я часто "давала на хліб" також належить до "працівників" вуличного бізнесу. На днях зустріла її в одному з кафе в центрі Житомира. Бабця сиділа за столом і пила чай. Коли він скінчився, попросила ще одну чашку, потім ще одну. Вона не соромилася у всіх просити гроші. І всі давали. В мене також попросила і я також звично дала їй гроші.
   Вийшовши на вулицю, вона повернула у закапелок, де я розмовляла по мобільному. Не звертаючи на мене увагу, бабуся неквапно  вийняла з кишені  товсту пачку купюр. Там була щонайменше  мінімальна пенсія українця. До бабусі підійшла жінка років сороки. Вони перекинулися кількома фразами, після чого жінка забрала гроші, а бабця пішла знову до кафе. Мабуть, трудова зміна ще не скінчилася. Але наступного разу я вже не дам їй гроші. Ніколи і нікому...

Новини по темі:  Жінку захищає ООН - жінки досі дискриміновані