" У Португалії живе собака, яка щонеділі ходить до церкви. Для цього побожній тварині доводиться долати 26 кілометрів!...- з газети " Вашингтон Пост"
Діти вірять у все: в Бога, Діда Мороза, Святого Миколая. Вірять, що дітей приносять лелеки, а новорічні бажання неодмінно збуваються, причому прямо під новорічною ялинкою. Сказати, що моя старша донька мріяла про собаку, - не сказати нічого.
- А ви купите мені собаку? Коли? Коли я виросту? Я так хочу собаку, - благально дивилася донька в очі, не сприймаючи жодних аргументів проти.
Завести собаку вдома було неможливим через багато причин, основна з яких - повна відсутність любові до тварин з моєї сторони.
- Все одно, мама, побачиш, я буду дуже хотіти і Бог принесе мені собаку, - свято вірила донька у появу чотирилапого друга. І якщо приносити до дому безпритульних тварин було категорично заборонено, то мріяти про собаку дитині ніхто не забороняв.
Пройшло чимало часу. Якось літом ми поїхали до бабусі в село. Надвечір вирішили піти скупатися, а по дорозі зустріли "віруючих". Це були кілька приємних молодих дівчат і хлопців, що розповсюджували релігійну літературу серед селян. Ми вже були знайомі з ними, тому привіталися. Вже звично вони вручили нам кілька журналів, від яких ми ніколи не відмовлялися. І тут в кущах щось заворушилося, пчихнуло, гавкнуло: маленьке, волохате, коричневе цуценя з розгону кинулося до ніг моєї доньки.
- О! Ця собачка до нас "прибилася" по дорозі у ваше село, - зауважили дівчата. - Вам не треба собачка? Беріть, дивіться, яка мила тваринка.
Собака тим часом крутилася біля доньки, обнюхуючи її тапці.
- Мама! Бог подарував мені собаку, - нарешті промовила приголомшена донька, пригортаючи цуценя. - Мама, це та собачка, про яку я мріяла, - вражено промовила вона. Цієї миті собачка лизнула доньку за щоку і всі засміялися. Але донька була серйозною.
- Ти не розумієш...Це моя собака. Я навіть знаю, як її звати.
- І як?- питаю вже також серйозно.
- Її звати Джулія...
- Джулія? А може це не Джулія, а може це Ромео? - пожартувала я.
Бабуся, що зналася на фізіології тварин, підтвердила, що цуценя таки Джулія. Очі дитини світилися такою радістю, такою вірою, що бажання і мрії неодмінно збуваються, що ніхто не посмів відмовити їй забрати собаку. І хоча я знала, що наступить мить, коли з цуценям доведеться прощатися і це буде дуже боляче для доньки, дозволила їй мати свою Джулію. І бабуся, якій другий собака (старий пес був на прив'язі) не був потрібним, м'яко кажучи, також погодилася на нового прибульця. А може це дійсно Бог виконав бажання дитини? Хто знає. Хіба можна з цим сперечатися? Так коричневе блохасте цуценя стало новим членом нашої родини.
А Джулія при цьому хоч би що. Вона вела себе так, ніби була створена для дитини. Спокійно сиділа у дитячому візку і дозволяла себе возити по селі. Спокійно переносила одягання шапочок, хустинок та капелюшків. Спокійно давала себе купати по п'ять разів на день. Пила молоко та навіть їла цукерки, чим викликала у дітей захват. Лиш іноді, коли їй набридав цей безкінечний маскарад, кидалася в кущі, аби трішки перепочити. Але дуже швидко вилазила, бо донька стояла навколішки перед кущами і плачучи витягувала цуценя звідти. Їй весь час здавалося, що собачка може втекти і не вернутися.
Наставав час розлуки - потрібно було готуватися до школи. З донькою було проведено бесіди на тему: "Літо закінчилося, скоро школа", "Джулія буде чекати тебе у бабусі", "Собачка звикла жити у селі, а в місті її буде погано". Як я передбачала, донька реагувала дуже болюче. Було пролито багато дитячих сліз і почуто докорів, що моя мама "жорстока" і "зла", але все -таки вирішено, що собака залишиться у бабусі.
Того ранку, у день від'їзду, Джулія прокинулася дуже рано. Коли ще спали діти, вона вже сиділа і нервово поглядала на вхідні двері. Тривожно прислухаючись до кожного руху, вона відчувала розлуку. Коли донька вийшла на сходи, цуценя кинулося до неї, заглядаючи в очі. "Ну як, як ти можеш мене покинути?" - благально дивилася собачка на доньку, а та міцно притискала цуценя до себе і сльози котилися по її обличчі. Того ранку не було сніданку і розмов про місто. Оповідання про придбання нового плаття та іграшок, похід на атракціони також не діяли. Було лише прощання з собакою (всього на якийсь місяць!). А коли ми сідали до машини, цуценя й собі намагалося всістися поруч з нами. Потім ще довго бігло за машиною вслід, але очі дитини вже не бачили собаки: пелена сліз заважала.
Тепер у нас вдома всі розмови про Джулію. Донька телефонує щоденно до бабусі, аби переконатися що з собакою все гаразд. Бабуся хвалиться, що більш відданого собаки в неї ніколи не було. Розповідь про те, як Джулія голосно гавкає на незнайомців переповідається десятки разів. А коли нещодавно ми поїхали навідатися в село, собака зустріла нас неймовірним захватом, що виражався в облизуванні нашого взуття. Нагодована міськими наїдками, Джулія задоволено махала хвостом, не злазячи з дитячих рук.
"Вона ніколи тебе не забуде. Навіть якщо ти приїдеш через рік. Собаки відчувають те саме, що й люди. У них також є душа. " - переконали ми доньку. І чергове прощання з Джулією вже не було таким болючим.
