КАЗКА ПРО БИКА КРАСУНЧИКА

    Корова Лисонька дванадцять років водила теличок. І ось на тринадцятому році життя принесла бичечка. Це був чорний, го­ловатий,  з  широким лобом  бичок.   Вже літня, але ще сильна, з міцними рогами і ногами, корова підвелася, повернулась до свого красеня синка, облизала його з ніг до го­лови і тихо мовила:

   — Довго я тебе чекала, синку, думала, що теличка буде. А так хотілось догодити твоєму батечку, та все не могла, і ось пощас­тило. Ти такий красень, як твій батько. Буду рада, якщо силою і розумом підеш у нього. Даю тобі ім'я Красунчик. Рости сильний, сміливий, веселий та не вередливий. Я буду тебе любити, але пустощів не дозволю. А будеш вередувати, не дам молока ссати і рогами наштовхаю.

—  Я, мамо, буду слухняним і добрим синком. Що скажете з батьком, то й буду виконувати. А як пустувати буду, то несиль­но бийте мене, бо усі діти пустують.

—  Ні, ні, ти, синку, рости слухняним, а зараз підводься на ноги, вчися ходити і починай дійки мої ссати, бо вже молоко у вим'я прибуває.

     

  Красунчик спочатку невміло виставив передні ніжки, смикнувся, щоб вставати, та гепнувся назад.  Потім знову декілька разів підіймався і все падав. Але нарешті встав, розставив передні і задні ноже­нята, котрі спочатку тремтіли, поступово ступив однією ніжкою, потім другою і поліз гарненькою мордочкою-миcкою до маминого вимені. Мерщій схопив губами ніжну, теплу  дійку, вона вислизнула, він вдруге упіймав її, язиком обхопив і почав з насолодою ссати солодке і, мов сонечко тепле, молочко.

    Ріс Красунчик на Поліссі, в довоєнні роки. Випасався в череді, разом з мамою Лисонькою, серед лугів широких і дрімучих лісів, де трави і квіти соковиті ростуть і повноводні річки течуть. Де зозулі кують, соловейки співають, жаби в багнах удень кумка­ють, а вечорами хором райкотять. Між кущами повзають змії, стрибають зайчики, крадуться хитрі лисиці та хижі вовки.

    Одного разу Красунчику повезло: він уперше побачив свого батька, могутнього і красивого бугая Лютого. Той стояв у заго­рожі і, коли побачив череду корів, заревів гро­мовим, дужим голосом. Потім бугай рвонувся, розірвав ланцюга, поламав міцну загорожу і, радісний, прибіг до корів.

    Лютий обнюхав кожну корову, що пахли молоком, травою, цілющим зіллям, квітами і лісом. Корови нюхались з бугаєм і підставляли йому свої мордочки. Він підійшов до Лисоньки, об­нюхав її, посміхнувся, лизнув тричі по лобі, і корова теж почала його з ніжністю лизати. А Красунчик стояв збоку і з гордістю дивився на свого велетня-батька. А Лютий запитав: «Що, кохана Лисонько, хоч на старість, та подарувала мені сина? Замінить мене, бо я також уже старіти почав».                                              

—  Спасибі тобі, любий, за добре слово. Поглянь, який наш  синок росте красень, весь у тебе пішов.                                          

—  А як назвала сина нашого?

   —   Красунчиком зову.                      

—  Так, справді красень, таким і я в юності був.                       

-    Так й тепер ти бугай хоч куди: жирненький, аж лисниш, і роги міцні маєш.

—Ні, Лисонько, вже швидкість і сила не ті, старіти ми стали, он наша зміна росте, — і моргнув оком у бік Красунчика та   інших телят.                                                                                         

   Того дня череду пасли Микола Жайворонок і  Леся  Голосиста. Вони кохали одне одного. Микола на узліссі назбирав букет квітів  для Лесі, а вона йому ніжних пісень співала. А корови зайшли  далеко в ліс і тільки було чути дзеленчання дзвіночка, що висів у Лисоньки на шиї. Ко­ли... затріщав ліс, корови сполохано забігали і почали голосно ревти. Пастухи ухопили булави і мерщій побігли до череди. Коли прибігли, то побачили, що корови збились у гурт, хвіст до хвоста, а роги виставили для захисту від вовків. Хижі звірі нападали на телят, а бугай Лютий гнався за ними.

       Один вовк, мабуть, ватажок вовчої зграї, кинувся на Красун­чика, коли той з табуна вискочив і наставив свої гостренькі роженята. Але Лисонька так мотонула вовка рогами, що той відлетів на кілька метрів і вдарився об велетенський дуб. Тут його і нас­тиг Лютий. Бугай зі всієї сили притис рогами вовка до дуба так, що в сірого кості затріщали. Вовк завив передсмертним хрипом, а його зграя з переляку розбіглася. А бугая Лютого довго ніяк не можна було відігнати від задушеного вовка.

  
    Сонце уже почало сідати за обрій. Леся череду погнала додо­му сама, а Микола залишився біля Лютого, що все товк рогами і могутнім лобом вовка.

Тільки пізно вечором, коли більше десяти чоловік приїхали підводою і мотузками обв'язали вовка та кіньми витягли його з-під стомленого бугая, Лютий спіткнувся, важко впав на землю, а потім зірвався і знову почав доганяти свою жертву, що вже ле­жала на возі.

      
   Через три роки Красунчик виріс у могутнього бугая, і тепер він зайняв місце свого батька Лютого. Але невдовзі почалася війна, і фашисти, немов оті хижі вовки, накинулись на нашу Батьківщину. Прийшли вони і на поліську землю, розстрілювали мирних людей, грабували і палили наші села й міста. Полісся стало, наче згарище, ходили в зажурі і сльозах голодні і напівголі люди. Ніхто вже не співав пісень. Навіть пташки, і ті мовчали. Микола Жайворонок і Леся Голосиста разом з усією молоддю села пішли захищати Вітчизну. Лесю потім послали в тил ворога, і вона воювала в партизанському загоні. Була розвідницею і за­гинула в застінках гестапо, але нікого з товаришів своїх не видала. А Микола Жайворонок згорів у танку...

     Коли фашисти поїли всіх українських курей, свиней, корів і наш хліб, добрались і бугая Красунчика. Примусили вони під автоматом старого діда Никанора, що вже ледь ходив, вивести бугая з короварні, а самі загнали патрони в патронники, наставили зброю і ждуть...    

   Підійшов дід Никанор до   Красунчика, сльози витираючи, та хриплим голосом каже: «Вибач, Красунчику, але мені фашисти наказали вести тебе на смерть».

— Знаю, знаю, дідусю, не падай в розпач і не плач, а розстебни мені ланцюга, щоб я вільний був, то, можливо, хоч одного фашиста перед смертю задушу. Бо ж горе вони вам, лю­дям, і нам, тваринам, коять.

— Добре, — плачучи, каже дідусь, — відстебну ланцюг і бу­деш ти вільний. Можливо, Красунчику, ти і не задушиш фріца, то хоч налякай цю сатанинську нечисть.

    Вийшов Красунчик з дідом, поволі йде, та як угледів фашистів,  вирвався від Никанора, почав гребти землю ракотицями. Як за­реве, забуяє і наче його батько Лютий за вовками бігав, так він стрілою полетів на ворогів. Фашисти зо всіх боків строчили, що навіть своїх з переполоху двох убили. А Красунчик, десятки разів важко поранений, догнав таки одного фашиста і, як його батько вовка, так він ворога придавив до землі, що той не своїм голосом заволав і сконав під рогами бугая.

  

     А Красунчик, коли кров'ю зійшов і серце зупинилося, усім своїм важким тілом упав на ворога і вдавив його в українську землю.

Заплакала земля за Красунчиком: «Гу-гу-гу!».

Заплакав ліс за Красунчиком: «Шу-шу-шу!».

Заплакали люди поліського села: «Ой-ой-ой, нема нашого Кра­сунчика! ».

Заплакали корови: «Му-му-му, нема нашого бугая Красунчика!».

Заплакали телята: «Ме-ме-ме, загинув наш батько Красунчик!».

Заплакали звірі і птахи, кожен по-своєму, жаліючи красивого, мудрого, могутнього, а головне — мужнього і героїчного, бугая Красунчика.

Пройшло вже багато років, а старі люди цього поліського села пам'ятають про подвиг бугая Красунчика.

17 січня 1978 року.

Автор:Володимир Лясковський, книга  "Казки чарівного краю"