Жінка - Онлайн: червня 2013

Якщо не говорити про кохання,

то найбільше радості і втіхи нам приносять подорожі.

Теодор Драйзер.

На початку травня, на півночі України - Поліссі (де я живу), ще лежав в ярах сніг. Весна спізнювалася, а всією душею і тілом хотілося тепла. Попереду були довгі вихідні, і не хотілося розмінювати їх на нудні зустрічі та розмови.

На той час я вже відвідала більшість відомих західно - українських міст: Львів, Івано - Франківськ, Буковель, Коломию, Тернопіль, Кам'янець - Подільський, Хотин та інші. В деяких містах була по кілька разів, але жодного разу не гостювала в Ужгороді.

Я чула, що весною там цвітуть сакури, які ніколи досі не бачила. Читала, що Ужгород - найменший обласний центр, який має найдовшу липову алею в Європі. А ще - це найколоритніший регіон України - Закарпаття. Тому сумніватися у правильності вибору довго не прийшлося.

Незважаючи на свята, ми без особливих труднощів придбали квитки, щоправда ціни на поїзд суттєво відрізнялися. З Києва до Ужгорода квиток був удвічі дорожчий, ніж у зворотньому напрямі. Касир пояснила різницю тим, що поїзд "фірмовий". Але в чому була його "фірмовість" ми так і не помітили, хіба що у відсутності пасажирів?

Поїзд "Київ - Ужгород"

Я люблю поїзди, особливо вагон - купе. Мені неймовірно пощастило, бо наш вагон матилявся у хвості поїзда - було дуже зручно фотографувати. Провідник був не сердитий - і дозволяв виглядати з вікна, хоча я ризикувала бемкнутися головою об якийсь стовп.

Ви можете не вірити, але це фото зроблене мною в передостанньому вагоні в той момент, коли перші вагони були вже на мосту . Ось такий довжелезний наш поїзд, за мить він увійшов в тунель.

Україна, Закарпаття

Ужгород нас зустрів гарним залізничним вокзалом. В жодному українському місті я не зустрічала такої європейської будівлі з гарним комфортним залом, щоправда без зони Wi -Fi .

Раджу пересуватися по місту на таксі - ми користувалися різними службачи, їздили по місту в різних напрямах і завжди сума послуг була 12 грн. Таксисти пояснювали це просто - малий кілометраж замовили))

Біля будівлі залізничного вокзалу м. Ужгород

До речі, ми не помилися щодо тепла і навіть недооцінили наскільки відрізняється клімат Закарпаття від Полісся. На початку травня в Ужгороді вже було спекотно, парко, якось задушливо. Ті рослини, які у нас ще не розпустилися, тут відцвіли. Щодо сакури, то вона вже також збиралася осипати пелюстками вулиці міста. Але у затінку, квіти сакури все ще зберігали тонкий аромат п'янкої закарпатської весни.

"Коли сакура цвіте - всім дівчатам хочеться, щоби їх любили хлопці, і не треба тут морочиться"

На території Ужгородського замку 14 - 16 століття. Замок майже 400 років належав аристократичному роду Другетів, вихідців з Італії. Потім у замку була духовна семінарія, в якій навчалися майбутні священники. Зараз тут - Закарпатський краєзнавчий музей, який у своїх фондах збергіє 200. 000 цінних реліквій історії. Біля замку:

Зовсім необов'язково їздити Закарпаттям, щоб побачити побут краю, достатньо відвідати Закарпатський музей народної архітектури та побуту, який розташований поруч із замком. Тут під відкритим небом стоять десятки затишних хатинок з усього Закарпаття, які розповідають про життя їх мешканців. Тут також возвеличується культова споруда музею - церква св. Михайла.

Серце Ужгорода - це вулиця Корзо. З італійської "корзо" перекладається як "вулиця для прогулянок". Тут зустрічаються закохані, а також можна побачити незвичайний пам'ятник. Нізащо не здогадаєтеся для кого він:

Тепер пояснення:

Вечірня романтика:

Липова алея тягнеться вздовж річки Уж, повз яку стоїть місто. Незважаючи на те, що в річці кишить повно риби, жодного рибалки ми так і не побачили. Мій чоловік, якому рідко взагалі щось подобається, сказав, що Ужгород класний)) Значить, це правда))

Пішохідний міст через річку Уж, поєднує дві частини міста.

Окремо кілька слів по подоражах Закарпаттям. Найбільше раджу відвідати Мукачівський замок "Паланок". Це старовинна, загадкова, неприступна будівля ( попрохайте таксиста, щоб підвіз на гору). Мене дуже здивувало, що правителем, який найдовше протримав облогу від ворогів ( 3 роки) була жінка - Ілона Зріні . Ось що пише Вікіпедія:

У листопаді 1685 року австрійський генерал Зігберт Гайстер захопив Ужгородський замок і підійшов до Мукачівського. Володарка замку княгиня Ілона Зріні вирішила захищатися. Вона сама на чолі гарнізону з двох з половиною тисяч добре озброєних вояків керувала обороною замку. Протягом семи місяців облога мала активний характер, але гарнізон замку мужньо відбивав усі атаки противника. У кінці 1686 року австрійці відступили, не здолавши навіть першої лінії оборони — водяного рову навколо замкової гори.

Княгиня піднімала бойовий дух вояків, часто з'являючись на бастіонах разом з десятилітнім сином Ференцом. Ілона Зріні керувала передислокацією артилерії з одного бастіону на інший, точно визначаючи найбільш важливу ділянку оборони, розподіляла між солдатами і захисниками зброю і боєприпаси, підносила їх на бастіон, разом з комендантом замкуАндрієм Радичем та іншими офіцерами брала участь у плануванні та організації оборони і вилазок розвідників, перев'язувала поранених у лазареті, вела заспокійливі розмови з жінками і дітьми, брала участь у приготуванні їжі для солдатів і сама її роздавала, була натхненником бойових оборонних дій, ночами контролювала пости і дозори, вивчала військову справу табалістику.

Звістка про героїчну оборону Мукачівського замку вразила всю Європу. Як міжнародну сенсацію сприймали європейські держави непокору княгині Ілони Зріні австрійцям, тоді як уже вся Угорщина скорилась Габсбургам. Турецький султан Мехмед IV нагородив княгиню грамотою-атнаме, що є єдиним випадком в історії Туреччини, щодо жінки."

На території замку Ілоні Зріні встановлений пам'ятний знак. Автор фото - я.

Екскурсовод сказав, що у цьому замку лише 15% території відкриті для оглядання, ще 15% на реставрації, решта - 70% замуровані приміщення, ніхто не знає, що криється у стінах цього замку. Тут достатньо довго була тюрма, отже можна передбачити.

Долину нарцисів не раджу їхати дивитися, нічого особливого. До того ж, запам' ятаю цю поїздку, як саму нервову в житті. По - перше, ледве вмовили таксиста туди поїхати. Аргументи серйозні - погана дорога. Запропонували солідну суму - поїхав, хоча дороги добре не знав. Це десь в сторону міста Хуст, з сотню км від Ужгорода.

Ще не виїхали з міста, як з провулку виїхала циганська похоронна процесія. З бричкою, неквапним ходом цигани з годину йшли по головній трасі до кладовища. Більшість закарпатців, як наш таксист, дуже віруючі люди. Він пригальмував біля довжелезного ряду і сказав, що не буде обганяти похорон. Мій чоловік, який ніколи в житті нікого не чекає більше 5 хвилин, сказав, що він також чекати не буде. Я зауважила, що навіть якщо б він був президентом, Долина Нарцисів не змогла б розквітнути посеред Ужгорода. Всі замовкли.

Ми повільно повзли за бричкою хвилин 30, і хоча цигани показували, мовляв, об'їжджайте, рідко хто наважувався. Мій чоловік наполягав на тому, що їхати можна, таксист пручався, як міг. Я мовчала. "Та все, розвертайся" - скомандував чоловік, не витримавши відсутності швидкості. - Що я там не бачив? Три тюльпани?"

Таксист, відчуваючи, що буде сварка, яка може залишити його без грошей, сумно зітхнув. "Добре, поїхали - кажу я спокійно . Поговоримо вдома про тюльпани."

Чоловік, подумавши, що за цієї спокійною фразою його можуть чекати неприємності вдома ( дуже передбачливий), наказав їхати вперед. Слава Богу, цигани втрапили на цвинтар і ми поїхали. Але тут, як попереджав таксист, почалася погана дорога. І, незважаючи на свята, її ремонтували. Нам довелося розминатися з тракторами, камазами, робочими бригадами, що ускладнювало рух. А ще таксист постійно зітхав, що йому доведеться ремонтувати машину після цієї поїздки. І чоловік зітхав, типу, сидів би я зараз в іншому місці та й мороки не знав би.

Врешті Дядько Іван (так звали таксиста) привіз нас до якогось меморіалу з тюльпанами, як виявилося, він перепутав. Перебудивши з десяток друзів - всі вони спали після нічної зміни, аби з'ясувати, де ж та Долина Нарцисів, дядько Іван вияснив, що треба шукати поворот праворуч.

Ми довго їхали, але всі повороти були ліворуч. Врешті, справжнє диво: дорога праворуч і з неї виїжджає старе авто. В ньому сидить старий дід, поруч стара баба. Ми всі троє голосно разом кричимо: "Це дорога на Долину Нарцисів? Вони обоє махають голавами. Ну ми зітхнули і поїхали.

Через 10 кілометрів зрозуміли, що дід з бабою напевне були глухі, тому що врешті ми приїхали в якесь село, а перший зустрічний нам сказав, що потрібно розвертатися та їхати далі. Я молилася, щоб хоч би ми їх не зустріли, бо навіть за свою поведінку я б не була певна. Не кажучи вже про дядька Івана.

Тут почав нити чоловік: він же казав не їхати, стомився, їсти хоче і все таке. Я ж думала, що в таких випадках є два варіанти: перший - заплатити їм обом гроші, аби вони просто мовчали. Інший - викинути їх обох з машини, сісти за кермо, ввімкнути голосно музику, підібрати по дорозі одного з тих міцних хлопців, які укладають асфальт під гарячим закарпатським сонцем і поїхати шукати Долину Нарцисів.

Але обидва варіанти були приречені, хоча б тому що я - боягузка. А мрії та плани збуваються тільки у сміливих. Та й Долина нарцисів врешті появилася на горизонті. Вона у серці Карпатського Біосферного Заповідника.

Фотографувати нарциси можна, забороняється лише заходити на поле, де вони цвітуть.

Моє терпіння також не безмежне:)

Дорога назад була більш приємною: чоловік купив різного меду і був добрий, дьдько Іван зустрів якусь жінку і довго з нею розмовляв, теж був добрий. Хлопці полагодили дорогу і вона була доброю. І я була доброю, розглядаючи засмаглі обличчя закарпатців, веселі хатинки, вздовж дороги, буйну зелень гір, що манила чимось призабутим, мабуть юністю.

Я зрозуміла, що відтепер цей край мій. Я повернусь сюди ще не раз, щоб взяти собі чистоту, незайманість, щирість, яка переповнює все навколо.

Особливість Закарпаття в тому, що це край, де змішалися багато народів - угорців, румунів, українців, поляків, австрійців, османів, італійців, циганів. Важко розібратися, хто ж за національністю ці люди?

Цікаво, що в Ужгороді дуже мало чоловіків - як і по всьому Закарпатті, вони на заробітках. Зате дуже багато дівчат, вони переважно чорняві, невисокі, худі та дуже моторні. Оце попросила в угорському ресторані приготувати щось смачне, "їхнє". Попередила, що порція має бути не велика, можна трішки м'яса. Принесли:)) Кажуть, хіба ж це багато?