Зупинилося серце Миколи
Сингаївського - чудового поета,
письменника, автора слів знаменитої пісні «Чорнобривці».
Він народився 12 листопада 1936 року в маленькому поліському селі Шатрище Коростенського району на Житомирщині.
Він народився 12 листопада 1936 року в маленькому поліському селі Шатрище Коростенського району на Житомирщині.
Батьки майбутнього поета були хліборобами і все життя присвятили праці. У зрілому віці Микола Федорович зізнався, що вся його творчість зіткана з трави, гаїв і перелісків, віковічних борів і поліських озер, невеличких річок і льоноцвітних ланів, жайворонкових світанків. У них навіки залишилися його душа...
Микола Сингаївський - автор десятків
поетичних збірок, більше двадцяти
книжок для дітей,
збірок пісень - «Чорнобривці», «Безсмертник».
Дві збірки поета - «Листи до
жайворонків» та «Серед теплих левад» - побачили світ болгарською мовою. Окремі
цикли віршів перекладалися багатьма мовами народів колишнього Союзу, а також
польською, угорською, чеською, іспанською, німецькою.
Його поезії повертають кожну людину
спогадами до рідної оселі, батьків,
землі, яка дала життя. Багато поезій Миколи Сингаївського присвячені друзям,
відомим людям, рідним.
Інтимна лірика поета стверджує велику повагу та пошану
до жінки – коханої, дружини, матері.
*******
Любити жінку – відкривати світ,
де святом зацвітає все буденне.
Любити жінку – цілувати слід,
де йшла вона і думала про мене.
Де в муках світ народжувався знов,
сльозою, мов росою, умивався.
Де я втрачав таку близьку любов
і до страждання серцем прилучався.
І голосом уже пошерхлих трав
земля вологи з вічності благала.
А я вмирав і знову оживав,
і спрага жити – все перемагала.
Життя – то над усе.
І в кожному із нас
дзвенить його мелодія обнови.
І чар душі не стишився, не згас,
де все одвіку зіткане з любові.
Любити жінку – чемно до землі
вклонятися і сумніву не мати.
З мого двокрилля – на однім крилі:
Кохана, Дівчина, Дружина, Мати.
Злилося все у поклику: любить!
І рання зустріч, і розлука пізня.
Та в небі не потьмарилась блакить,
та в серці ще не заніміла пісня.
Я слухаю. І чую, наче грім,
рокоче невпокорене жадання.
Та я щомиті відчуваю в нім
душі безцінний дар – моє кохання.
Не зраджу. Не стужію. Не зроню
людської гідності: повік любити.
Лише любов ми вибрали в рідню
і гріх спокутуєм п її молитві.
Любити жінку – відкривати світ,
як дереву, квітчатись верховіттям.
Любити жінку – дарувати цвіт
собі, і друзям,
і найменшим дітям.
Микола Сингаївський
Чи помирає з тілом душа людини? Чи нормально боятися смерті? Читайте "Все одно якогось дня"
