Всі ми колись були дітьми.
Кажуть, поганий той вихователь, який не пам'ятає свого дитинства. Тож і я, коли мої діти щось зроблять не так, пригадую своє дитинство.
Коли мені було всього 11 місяців у мене появилася сестричка Валя - і я не згадаю жодного дня без неї.
Ми дуже любили втікати з доми - через дві вулиці жив ветеран війни, в якого не було однієї ноги. Нам було дуже цікаво розглядати його і думати, як це так що в людини тільки одна нога.
Мені чомусь здавалося, що одного дня ми прийдемо і нога виросте. Він не мав змоги ходити і ми приходили розповідати йому новини.
Ще ходили до сліпої жінки Ганні, вона знала багато українських пісень і гарно співала. Мама завжди знала де нас шукати. Коли ми затримувалися або йшли без дозволу, вона приходила з різочкою, призначеною для одного місця.
Тоді ветеран ставав на свою єдину ногу, незграбно тримаючи милицю та прикриваючи нас, казав : "Люба, ти не смій їх бити!Чуєш? Дітей бити не можна!"
З того часу я зрозуміла раз і назавжди, що дітей бити не можна. Так сказав Ветеран Війни. Сліпа Ганна також нас часто виручала: ми ховалися за її спину, а вона намагалася перевести розмову з мамою на якусь іншу тему.
З того часу минуло багато років. Але доброта цих людей не забувається. Маючи інвалідність, важке життя, вони не озлобилися на людей і світ, вони зуміли зберегти в своєму серці людську доброту та тепло, від якої крізь роки стає на душі світло...
А сучасним батькам не завадило б мати більше віри у своїх дітей:
Кажуть, поганий той вихователь, який не пам'ятає свого дитинства. Тож і я, коли мої діти щось зроблять не так, пригадую своє дитинство.
Коли мені було всього 11 місяців у мене появилася сестричка Валя - і я не згадаю жодного дня без неї.
Ми дуже любили втікати з доми - через дві вулиці жив ветеран війни, в якого не було однієї ноги. Нам було дуже цікаво розглядати його і думати, як це так що в людини тільки одна нога.
Мені чомусь здавалося, що одного дня ми прийдемо і нога виросте. Він не мав змоги ходити і ми приходили розповідати йому новини.
Ще ходили до сліпої жінки Ганні, вона знала багато українських пісень і гарно співала. Мама завжди знала де нас шукати. Коли ми затримувалися або йшли без дозволу, вона приходила з різочкою, призначеною для одного місця.
Тоді ветеран ставав на свою єдину ногу, незграбно тримаючи милицю та прикриваючи нас, казав : "Люба, ти не смій їх бити!Чуєш? Дітей бити не можна!"
З того часу я зрозуміла раз і назавжди, що дітей бити не можна. Так сказав Ветеран Війни. Сліпа Ганна також нас часто виручала: ми ховалися за її спину, а вона намагалася перевести розмову з мамою на якусь іншу тему.
З того часу минуло багато років. Але доброта цих людей не забувається. Маючи інвалідність, важке життя, вони не озлобилися на людей і світ, вони зуміли зберегти в своєму серці людську доброту та тепло, від якої крізь роки стає на душі світло...
А сучасним батькам не завадило б мати більше віри у своїх дітей:
Вся правда ( гірка та малоприємна) про українських татусів
Немає коментарів:
Дописати коментар