ПОБУВАЛА

        Ви навіть уявити не можете в якому страшному місці мені довелося побувати.

  Відтепер я знаю, яка установа найнеприємніша в світі. Якщо ви думаєте, що це морг, то помиляєтеся. У дитячій  стоматологічній  поліклініці діти відчувають страх та біль сильніший за будь – що на світі.

     І справа не  в жартах. Не в тому що можна перевести розмову на лад, мовляв, у дитинстві ми всі боялися стоматологів. Справа в тому, що ми дорослі люди, абсолютно начхали на переживання маленьких дітей і не переймаємося тією радянською системою, яка досі діє в державних стоматологічних поліклініках.

   Мабуть я б також нічого не  підозрювала, якби не підпухла за вихідні щока власної доньки. З вигляду здоровий зуб вже два дні був причиною недосипання всієї  сім’ї. У понеділок о 9 ранку ми вперше завітали до місцевої  дитячої стоматологічної  поліклініки.

    Незважаючи на те, що в кабінеті хірурга було кілька пацієнтів, нас наполегливо запросили  зайти. Убогий кабінет з літньої медсестрою, яка не реагувала на дитячі сльози та крики, справив гнітюче враження. Бліді, заплакані діти з острахом поглядали на відчинені двері, де іншим в цей час видаляли зуби. Ніхто й не думав закривати ці двері. Звідти доносився страшний дитячий  крик. Було незрозуміло чого нас запросили зайти.

Я вже хотіла вийти, аж  лікар  зупинив:

-      -    Що у Вас?

Посадивши дитину до старенького крісла,  де ще не встигли прибрати закривавлені медичні інструменти, лікар швидко виніс вердикт:

-      -    Потрібен знімок. Тільки у нас рентген – апарат давно не працює. Треба йти в іншу поліклініку. Там недорого.

       Як на мене, краще заплатити дорожче, ніж ходити з хворою дитиною по місту, розшукуючи  рентген – кабінет. У сусідній поліклініці дізнаємося, що потрібно чекати дві години, коли з’явиться на роботу людина, яка працює  в цьому кабінеті.

Доводиться їхати на інший кінець міста з дитиною, в якої болить зуб і розпухла щока, робити знімок. Коли врешті повертаємося до того самого лікаря, з’ясовується, що видаляти зуб нам не потрібно. Достатньо полікувати, але для цього направляють до іншого кабінету.

        З коридору  чуємо страшенний дитячий ґвалт. Під кабінетом довжелезна черга. Діти помітно нервують. Дорослі вдають що  вони спокійні, але їм це погано вдається. Час від часу з кабінетів виходять знервовані мами із заплаканими дітьми, в очах яких недитячий переляк.

   Нарешті настає наша черга. В такому ж убогому кабінеті кілька стоматологічних крісел.  Знову прочинені навстіж двері сусідньої кімнати, де також працюють кілька лікарів. Стоїть страшний дитячий крик, від якого я ледве не втрачаю свідомість. Донька також стоїть  бліда з міцно стисненими губами. Їй вже наобіцяли все можливе: навіть мобільний телефон, але поглянувши на лікарку, я зрозуміла: ні телефон, ні ноутбук не допоможе.

 Лікарка – це безцеремонна, груба, байдужа жінка років під шістдесят. Я не встигаю їй нічого пояснити, бо «Я вас нічого не запитую». Ледь поглянувши на знімок, вона береться до справи. Бачу іржаві медичні прилади, стареньку бор – машину, обшарпане крісло.

-        -  А ви що не будете робити анестезії? – моє запитання викликає у лікаря здивування.

-       -   У нас нічого не для цього не має. Хочете йдіть шукайте!

   О, сучасна медицина, де ти? Де новітнє  стоматологічне обладнання, яке дозволило б не страждати дітям в таких кабінетах? Виходячи звідси, вони виходять із справжнього пекла. Я лише тепер зрозуміла, чому так багато людей мають страх перед стоматологами. Це не просто страх, тому що  має бути боляче. Це страх, тому що обов’язково має бути  боляче!  Страх  не зникає з пам’яті, він просто осідає на дно.

    За кордоном маленькі пацієнти приходять до  сучасних, комфортабельних клінік, де на них чекає  уважний лікар. Він посадить дитину в м’яке зручне крісло, використає спеціальний нешкідливий спрей чи гель, аби знеболити зуб. 

       А потім,  не поспішаючи візьметься до роботи. Там не потрібно бігати по місту, шукаючи де можна зробити знімок хворого зуба. 

    І дитина вийде від стоматолога з впевненістю, що вона зробила користь для свого здоров’я.

    Наші діти поки «не заслужили» на такі привілеї. Ми продовжуємо виховувати їх  в тій же радянській системі, в якій зростали самі. Ми привчаємо їх звикати до убогості та породжуємо численні страхи.  І це сумно. 

    Ми, дорослі люди стільки зробили для себе, для свого комфорту:  можемо лікуватися в дорогих клініках та кабінетах. Але якісної дитячої стоматології в нас немає. Для приватних клінік - це ризик, відповідальність. Для цього, врешті, потрібний спеціальний  дозвіл, ліцензія та персонал. Тому «система», яка прищеплює боязнь до лікарів продовжує діяти по інерції.  Звідси й байдужість до  свого здоров'я. Звідси постійно зростаюче число стоматологічних захворювань, серед яких онкологічні захворювання не рідкість.

  Крізь прочинені двері помічаю татуся, що міцно тримає хлопчика на руках. Дитина виривається і не тямить себе з жаху. Лікар витирає спітніле чоло. Я виходжу і  прошу Бога: більше не повертатися до цього найстрашнішого місця на землі..


R.S  Знай свої права та користуйся ними

Кохай по – українськи, кохай як Мазепа

        Історія цього кохання досі оповита легендами. Що може бути сумніше, коли люди, які щиро кохають один одного, стають заручниками обставин та амбіцій рідних? 

     Коли гетьман Іван Мазепа хрестив маленьку дівчинку Мотрю – хіба міг він знати, що це жінка його життя? Він хотів одружитися з нею, але так і не дістав згоди батьків.

    Освічена і патріотично налаштована 16-літня дівчина покохала 65-річного гетьмана Івану Мазепу, в якому побачила свій ідеал державного мужа. Серце гетьмана, котрий з 1702 р. був удівцем, теж було зворушене. 

  У 1704 р. гетьман сватав дівчину, але батьки не дали згоди на шлюб. Формальним приводом відмови була церковна заборона одруження на хрещениці. Але головна причина полягала у чорній заздрості й ненависті старої Кочубеїхи до Івана Мазепи: амбітна прагнула бачити на вищому уряді свого чоловіка, а себе - гетьманшею.

    Мотрю відправили в монастир, але по дорозі вона втекла і пробувала шукати захисту в гетьмана. Не бажаючи ославити дівчину і далі загострювати ситуацію, Іван Мазепа поступився власним щастям і відіслав Мотрю назад до батьків. Деякий час закохані таємно переписувалися.

     Мотрона скаржилася на матір, називаючи її мучителькою. Іван Мазепа втішав дівчину, запевняючи в своїй любові. Врешті Мотря вийшла заміж за канцеляриста Івана Чуйкевича  і стала йому чесною дружиною. Згодом за вироком царськогосуду І. Чуйкевич був засланий у Сибір; Мотря пішла за ним. Що було далі - невідомо.

Але залишилися зворушливі листи Івана Мазепи до Мотрі. В істориків немає сумнівів, що вони справжні та належать перу гетьмана. Ці листи свідчать про кохання, які не згасло в серці гетьмана та не владне часові.

ЛИСТИ ІВАНА МАЗЕПИ ДО МОТРОНИ КОЧУБЕЇВНИ

1

Моє серденько, мій квіте рожаний!

Сердечно від того болію, що недалеко від мене їдеш, а я не можу очиць твоїх і личка біленького видіти, через сей листочок кла­няюся, всі членики цілую люб'язно.

2

Зажурився я, почувши од дівки таке слово, що Ваша милість зазле на мене маєш, бо Вашу милість при собі не затримав, але відіслав додому; уваж сама, що б з того виросло.

Перша [причина]: щоб твої родичі по всім світі розголосили, що взяв у нас дочку уночі гвалтом і держить у себе замість підложниці.

Друга причина: що, тримавши Вашу милість у себе, я б не міг жадною мірою витримати, та й Ваша милість так само; мусіли б ми із собою жити так, як подружжя каже, а потім прийшло б неблагословення від церкви і прокляття, щоб нам з собою не жити. Де б я на той час подівся, і мені через те Вашу милість жаль, щоб на потім на мене не плакала.

З

Моє сердечне кохання!

Прошу, і вельми прошу, зволь зі мною побачитися для усної розмови; коли мене любиш, не забувай же, коли не любиш, не споминай же; згадай свої слова, що любить обіця­ла, на що мені і рученьку біленькую дала.

І повторно, і постократно прошу, признач хоч на одну хвилину, коли маємо з собою побачитися для спільного доб­ра нашого, на яке сама ж перед цим зволила була, а поки те буде, пришли намисто з шиї своєї, прошу.

4

Моє серденько!

Уже ти мене ізсушила красним своїм личком і своїми обітницями.

Посилаю тепер до Вашої милості Мелашку, щоб про все розмовилася, а Ваша милість не стережись її ні в чому, бо вірна є Вашій милості і мені у всьому.

Прошу і вельми, за ніжки Вашу милість, моє серденько, обійнявши, прошу, не відкладай своєї обітниці.

5

Моє серце коханеє!

Сама знаєш, як я сердечно, шалено люблю Вашу милість; ще нікого на світі не любив так: моє б то щастя і радість, щоб нехай їхала та жила у мене, тільки ж я уважав, який кінець цього може бути, а особливо при такій злості та заїлості твоїх родичів; прошу, моя любенько, не міняйся ні в чому, оскільки неоднократ слово своє і рученьку дала, а я взаємно, коли живий буду, тебе не забуду.

6

Моє серденько!

Не маючи відомості про поводження Вашої милості: чи вже перестали Вашу милість мучити і катувати, тепер отже, від'їжджаючи на тиждень на певні місця, посилаю Вашій милості від'їздив через Карла, яке прошу удячно прийняти, а мене в невідмінній любові своїй ховати.

7

Моє серденько!

Тяжко болію від того, що сам не можу з Вашою милістю просторо поговорити, щоб на відраду вчинити Вашій ми­лості в теперішнім смутку; чого Ваша милість од мене потребуєш, скажи все сій дівці; нарешті, коли вони, прок­ляті твої, тебе цураються, іди в монастир, а я знатиму, що на той час з Вашою милістю чинити, що потрібно, і по-епюрно я пишу, ознайом мене, Ваша милість.

8

Моє сердечне кохання!

Тяжко засумував я, почувши, що катиця не перестала Вашу милість мучити, як це і вчора те вчинила: я сам не знаю, що з нею, гадиною, чинити; то моя біда, що з Вашою милістю слушного не маю ж часу про все переговорити; більш од жалю не можу писати, тільки те: коли щось ста­неться, а поки живий буду, тебе сердечно любити і зичити всього добра не перестану, і повторно пишу — не переста­ну, на злість моїм і твоїм ворогам.

9

Моє сердечне кохання!

Бачу, що Ваша милість у всьому відмінилася своєю лю­бов'ю колишньою до мене — як собі знаєш, воля твоя, чини, що хочеш, будеш на пошум того жалувати, пригадай тілько слова свої, які дала мені клятвою в той час, коли виходила од мене з покою мурованого, коли я дав тобі перстень діамантовий, над котрий найліпшого, найдорожчого у себе не маю, що «хоч сяк, хоч так буде, а любов межи нами не одміниться».

10

 Моє серденько!

Бодай того Бог з душею розлучив, хто нас розлучає! Знав би я, як над ворогами поманитися; тільки ти мені руки зв'язала; я з великою сердечною тоскницею жду Вашої милості відомості, в якім ділі, сама добре зиск прошу вельми тоді: учини мені скору відповідь на сеє моє писання, моє серденько.

11

Моя сердечна коханая, наймильшая, найлюб'язніша Мотроненько!

Вперед смерті на себе сподіваюся, ніж такої в серці Вашому одміни. Спомни тільки на свої слова, спомни на свою присягу; спомни на свої рученьки, котрії мені не наод-нократ давала, що мене (хоч будеш за мною, хоч не будеш) до смерті любити обіцяла.

Спомни наостанок люб'язну нашу бесіду, коли ти бува­ла в мене в покої: нехай Бог неправдивого карає, а я — хоч любиш, хоч не любиш мене, — до смерті тебе, згідно слова свого, любити і сердечно кохати не перестану, на злість моїм ворогам. Прошу і вельми, моє серденько, в будь-який спосіб побачся зі мною; що маю з Вашою милістю далі чи­нити, бо вже більш не буду ворогам своїм терпіти, конечно відомсту учиню, а яку, сама побачиш.

Щасливші мої листи, що в рученьках твоїх бувають, ніж мої біднії очі, бо тебе не оглядають.

12

Моя сердечна кохана Мотронько!

Поклон мій віддаю Вашій милості, моє серденько, а при поклоні посилаю Вашій милості гостинця книжечку і обручик діамантовий, прошу теє завдячне прийняти, а мене в любові своїй неодмінно ховати, кім, дасть Бог, з ліпшим при­вітаю, а за тим цілую уста коралевії, ручки біленькі і всі членики тільця твого біленького, моя любенько коханая.

Як вміє українська жінка кохати  читайте в матеріалі "Кохай чоловіка"

ЮНАЯ ДЕВУШКА ВСЕ ЕЩЕ ЖИВА

       Это стихотворение написанное от руки на листе бумаги, было найдено среди личных вещей скончавшейся пожилой пациентки дома престарелых. 

    
   Стихотворение настолько тронуло персонал боль­ницы своей искренностью, что очень скоро стало известным. 

Смерть автора, женщины восьмидесяти лет, была легкой — она умерла во сне. Вот ее стихотворение:

Когда ты смотришь на меня, сестра, что видишь ты?

Что думаешь ты, глядя на меня?

Я для тебя — выжившая из ума ворчливая старуха

С неловкими движениями и отсутствующим взглядом,

Которая плохо ест и раздражает тебя своими капризами,

Кажется, плохо понимает то, о чем ты ей говоришь,

И постоянно что-то теряет — то туфлю, то чулок...

С ней только одни проблемы — то она

не хочет есть, то не желает купаться,

С ней трудно сладить, и она мешает тебе

выполнять твои обязанности.

Такой ты видишь меня? Так обо мне думаешь?

Открой же глаза, сестра, и увидишь меня настоящую.

Я расскажу тебе, кто та угрюмая старуха,

что молча сидит у окна,

Та развалина, что передвигается и ест только

с твоей помощью...

 Я — маленькая десятилетняя девочка,

у меня есть отец и мать, 
Братья и сестры, и все мы любим друг друга;

Я — юная шестнадцатилетняя девушка, порхающая, будто на крыльях,

В мечтах о любви, которая уже не за горами;

Я — двадцатилетняя невеста, чье сердце замирает

При воспоминании о клятвах, данных пред алтарем;

  В двадцать пять у меня уже есть мои собственные маленькие птенцы,

Ради которых я должна свить счастливое, благополучное гнездышко;

 В тридцать моя молодость и красота отцветают,

 Зато у моих детей все еще впереди,

 В сорок мои сыновья выросли и покинули меня,

И мы остались вдвоем с моим любимым,

и вместе нам некогда грустить;

В пятьдесят я уже бабушка и держу на коленях внуков,

Я снова радуюсь детскому смеху и знаю, что еще кому-то нужна.

Но вот пришел скорбный день —

мой любимый ушел в лучший мир,

И от мыслей об одиноком будущем меня

бросает в дрожь.

Мои дети заняты воспитанием своих детей,

А мне остается только вздыхать о прошлом

И жить воспоминаниями о любви.

Теперь я старуха, а старость — жестокая ноша,

Природа не щадит человека на склоне лет,

Лишает его тело гибкости, живости, грации,

Вместо горячего сердца оставляет в его груди

холодный камень...

Но и внутри старой развалины все еще живет

молодая девушка,

А в израненном жизнью сердце все еще

теплится огонек любви.

Я помню все радости и все горести своего пути,

Я все еще могу любить — и люблю,

И каждый день заново переживаю свою жизнь.

Я думаю о годах, которые так быстро минули,

И понимаю, что нет в этом мире ничего

вечного.

 Поэтому, сестра, открой глаза,

Чтобы присмотреться ко мне получше,

И увидишь — нет, не ворчливую старуху,

А подлинную меня!

Филис Маккормак 


"Красное платье моей матери" - повчальний життєвий шедевр , який варто прочитати ВСІМ жінкам