Ангели не сплять

       
      Я з тих, хто вірить в ангелів. Навіть більше: я достеменно знаю, що вони є. Це не красива вигадка і не сентименти. 

    Ангели – охоронці є в кожної людини, незалежно від того вірить вона в Бога чи ні. Вони мають свої імена, можуть зустрічатися та спілкуватися з нами. Такі речі доступні всім, особливо тим, хто вірить в них.

          
Ви також маєте своїх охоронців. В даний час ваш ангел сидить на плечі та спостерігає за тим, як ви читаєте ці рядки. Я впевнена, що він радіє за вас, тому що на мить ви стали ближче до нього.

         Щодо мене, то я завжди знала, що маю ангелів – охоронців. Вперше я задумалася про це, коли в десять років мені подарували справжній велосипед. Напевно, ви також можете пригадати, як про щось сильно мріяли  в дитинстві. У моєму випадку це були джинси "Мальвіна" і велосипед "Україна". 

І ось, коли я "летіла" з гірки на новому омріяному велосипеді, несподівано злетів цеп. Поруч стояв залізобетонний стовп, цегляна огорожа і вантажівка сусіда. Велосипед обрав стовп, власне то вже був не велосипед, а купа заліза! А мене за метр до стовпа щось буквально штовхнуло з сідла…Це «щось» було ангелом, не маю сумнівів. У мене був  збитий лише лікоть.  

          Ще через кілька років я пережила справжнє утоплення.  Було це так: літній день, спекотне сонце, ми купалися в ставку. Мені випала черга пливти за м’ячем, який ніби –то далеко й не закинули. Але хвиля несла його все далі й далі. В певну мить я потрапила в канаву, яка була прорита посеред ставка.
          
    Коли тонеш – то прекрасно усвідомлюєш, що помираєш. Спочатку ніби борешся, борсаєшся безпомічно у воді, захлинаєшся, а потім опускаєшся на дно, обличчям до верху. Кажуть, в останні хвилини люди бачать якісь моменти життя або тунель зі світлом. Я бачила лише товщину води, крізь яку ледве пробивалося сонце. І так хотілося піднятися до нього, але тіло не слухалося, було байдужим. 

   Я впевнена, що в ту мить, коли я почала втрачати зв'язок із світом, з’явився ангел і підняв моє тіло. В той час друзі вже не на жарт перелякалися і шукали мене, а тут я виринаю з води прямо в їх руки.

          З тих пір було ще багато ситуацій, коли ангели буквально витягували мене з халеп. Але всі випадки закінчувалися добре, а головне навчили довіряти своє життя ангелам. Знаю точно, вони все зроблять ідеально.

        Ось нещодавно я спізнювалася на поїзд, що мав відправитися з Києва о 20.21. Будучи людиною пунктуальною, я відвела достатньо часу на дорогу до столиці, але автомобільні пробки, безкінечні зупинки помітно сповільнювали рух, а тут ще й водій вирішив зробити величезний об’їзд навколо Києва. 

   Була без чверті восьма вечора, а схили столиці тільки виднілися вдалині. «Спокійно, з тобою ангели, вони все зроблять» - казала я собі, але розум робив свої розрахунки: розум казав, що до залізничного вокзалу на метро шість довгих зупинок, а там сотні поїздів, десятки платформ, тисячі людей...

        Поруч зі мною сидів чоловік, вірніше, спав всю дорогу. "От кому класно", - подумала я. В цю  мить він несподівано проснувся. Я ще мала надію, що його годинник покаже інший час, але стрілки наших годинників рухалися синхронно.

 - Ви поспішаєте? – здивовано запитав він. 

- Як вам сказати… Вже й не знаю, чи поспішати, чи ні. В мене поїзд через півгодини, а ми ще й не в Києві, - нервувала я.
  

Він хвилинку подумав і каже так серйозно:

   – Ти не хвилюйся,  встигнеш. Я тебе проведу.  

    Ще чого не вистачало, - подумала я невдоволено  і пильніше придивилася до нього. Чоловік був абсолютно спокійним, впевненим, зваженим. Коли о 20.00 маршрутка під'їхала до кінцевої зупинки, промовив єдине слово «пішли». Промовив так, ніби ми збиралися десь неквапно прогулятися. Я ж хотіла сказати йому «полетіли!», але чоловік взявся пропускати з транспорту всіх дам та літніх людей. 

        В іншій ситуації я безумовно б оцінила цей благородний вчинок. Лише не зараз, коли до відправлення поїзда залишалося 20 хвилин, тому не стала його чекати. І яким же було моє здивування, коли у метро він спокійно підійшов до мене і сказав, що коли я хочу встигнути на поїзд, не повинна втікати від нього, тому що він знає всі виходи та переходи. Мені стало весело від цієї вистави, що мала ось - ось  скінчитися. 

   
     Про ангелів я також не забувала, але від цього зупинки на станціях метро не ставали коротшими. Чоловік щось розповідав мені, я ж розгублено дивилася на годинник та карту метро. До відправлення поїзда залишилося лише 5 хвилин, коли ми вибігли з тенет підземки.

- Нам вверх по ескалаторі, - скомандував він.

- Але мій поїзд може відходити не з підземної платформи, - спротивилася я, бо знала, що наверху вихід лише до підземних платформ.

- Твій поїзд знаходиться там, - сказав він  і сумно похитав головою, - завжди ви, жінки, сперечаєтеся з чоловіками, замість того, аби погодитися.

- Не завжди, а інколи, - поправила я, піднімаючись по ескалаторі і, глянувши на годинник, почула як закалатало моє серце: 20.20. Залишилася хвилина.

        Чоловік, здавалося, був непристрасним до моїх переживань. Однією рукою він тримав мене, іншою ніс мою сумку. Я вже не дивилася на десятки миготіючих табло, підкорившись повністю йому. Зненацька він потягнув мене униз до підземного переходу.

 - Нам сюди, - ледве встиг сказати чоловік, як над  вухом голосно почулося: «Поїзд №48 відправляється з десятої платформи, нумерація вагонів з кінця поїзда. Час відправлення 20.21»

- Який у тебе вагон? – спокійно поцікавився він.

- П'ятий, – ледь чутно вимовила я, помітивши що до поїзда є чотири виходи, а який з них  вірний хтозна!

- Тоді нам сюди.  - Ввічливо відкрив двері переді мною.

   Чоловік не помилився! Відкривши останні двері, що ввели до перону, ми побачили, що стоїмо навпроти п’ятого вагону. Це був єдиний вагон, який приймав ще пасажирів, вірніше їх вже не було. В ту мить, коли я стрибнула в обійми провідника, поїзд сіпнувся і рушив. Я обернулася, аби подякувати чоловіку…але там вже нікого не було...
                    

       Шокована останніми подіями, я пройшла через напівзаповнений вагон. Сіла біля вікна і задумалася. Мені пригадалася книги американського письменника Адама Джексона, які я часто любила читати. Суть оповідань така: до різних людей приходив ангел в образі старого китайця. Він приходив до них у важкі хвилини і розповідав секрети щасливого життя. Він був ангелом, що приходив у людській подобі. Більше того, він твердив, що в життя кожного з нас також приходять ангели, просто не всі відчувають це, або не всі помічають.  

    
       Звісно, я думала про те, що цей чоловік скоріше був ангелом. Він не мав ніяких речей з собою,  не сказав куди їде і чого... Наздогнав мене в метро, бажаючи допомогти, безпомилково визначив, де знаходиться мій поїзд та вагон.

- У вас щасливе місце: № 7, - зауважила жінка, що сиділа навпроти.
- Що? №7? -  І лише тут я пригадала, що й гадки не маю, яке у мене місце.  Розгорнувши білет, я розгублено подивилася у вікно:  моє місце було дійсно №7. 

Я весело посміхнулася, озирнулася: а таки  правда - ВОНИ ЗАВЖДИ ПОРУЧ! АНГЕЛИ НЕ СПЛЯТЬ!